Руслана

16 июля 2015, 12:34

Читают: 0 Комментариев: 0 Рейтинг:  
 
Крізь щільну завісу дубового листя ледь-ледь пробиваються промені сонця. Обабіч лісової стежини, що в’юниться перед нами, у віковій задумі стоять могутні дуби. Лісник Гнат Петрович, у якого я перебуваю на добровільній реабілітації, черговий раз обходить свої володіння, а я складаю йому компанію.

Розповісти якусь лісову бувальщину? – перепитав він. І замовк. А коли я вже майже втратив надію почути щось цікаве, Гнат Петрович раптом почав…

— Однієї погожої весняної днини підібрали добрі люди на узліссі дике козенятко з перебитою ніжкою. Так воно й опинилося на лікуванні у сім’ї цих небайдужих людей. Назвали козеня Русланою. Дбайливий догляд, ласка допомогли маленькій козулі не тільки видужати, а й зробили її зовсім ручною. Не варто казати, що для Руслани люди стали найкращими друзями, а вона для них.

Але комунальна квартира – не найкраще житло для волелюбної лісової тварини.   Попри всі сумніви і жалі, Руслану вирішили повернути у ліс.

— Приймайте поповнення у свою лісову сім’ю, — удавано весело сказав мені привітний чорнявий чоловік. Тоді тихенько покликав: «Руслано, Руслано!»
Козуля довірливо наблизилася до нас.

Гість ніжно погладив Руслану по голівці і, не озираючись, покрокував до машини. Гуркіт мотора давно стих, а козуля ще довго дивилася на шлях.

З тиждень вона гуляла неподалік від моєї оселі, чи чекаючи на повернення свого господаря, чи поступово звикаючи до лісового життя. А ліс кликав її потужно і невблаганно, пробуджуючи забуті волелюбні інстинкти.

Тепер хвилювань стало більше. Ліс є ліс, і він має свої небезпеки. Тут є хижаки, та й мисливців треба попереджувати, щоб не вцілили у козулю, яка не тікає від людей.

Минав час. Якось глухої ночі я прокинувся від несамовитого гавкання собак. Вийшов на ганок. Біля копички сіна «вечеряли» Руслана і молодий полохливий козел. Її наречений!

Лісник перервав свою розповідь, відійшов на кілька кроків убік, перевірив, як розчистили дубовий молодняк. Похитав головою: роботи ще багато.

Натомість продовжував:

— А час готував нам нову зустріч. Тепер Руслана прийшла під захист людей, аби виконати свій материнський обов’язок. Облюбувавши місце за хлівом, вона там і народила маленьке довгоноге козеня. Воно тут же зіп’ялося на ноги, зробило кілька невпевнених кроків і було вже готове у путь.
Гнат Петрович зупинився:

— Цією стежкою Руслана ходить на водопій.
Я уважно дивився під ноги , але, правду кажучи, ніяких слідів не помітив.

— А оці? – лісник показав рукою у бік: біля зламаного дубка – згасле вогнище, биті пляшки, консервні бляшанки, сміття… Погляд лісника став важким, на скроні затремтіла жилка.
Щоб якось відволікти мого друга від цих неприємних думок я несміливо запитав:

— А як ви думаєте, Руслана ще повернеться?

Несподівано Гнат Петрович став говорити гаряче і переконливо:

— Повернеться! Обов’язково повернеться. І в скрутні хвилини і в часи такого незрозумілого для нас щастя, Руслана буде пам’ятати людей, їх доброту і ласку. Тож я щиро сподіваюсь на нову зустріч із Русланою.

І задумливо додав:

— Але ніхто не знає, кому ця зустріч потрібна більше — їй чи мені. Це знаю тільки я.

 

Нам, грешным, ближе поверхностный смысл.
К праздным раздумьям нет повода вроде.
Но почему так навязчива мысль
О чистоте первозданной природы?

И в полудрёме пригрезится луг
И мальчуган, по раздолью бегущий.
Не одинок он, подумаешь вдруг,
А породнён естеством со всем сущим.

Мне бы прервать угнетающий плен,
Без сожаленья покинуть бы город,
Пить родниковую воду с колен,
Плодом лесным утоляя свой голод.

Мне б по нехоженым тропам пройти,
Гладить по шее косуль непугливых,
Мне б хоть глоток вековой простоты,
Мне бы туда, где я буду счастливым.

Странною кажется эта мечта,
Ведь на исходе двадцатого века
Вряд ли найдутся такие места,
Где б не ступала нога человека.



Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *