Тайны Николаевщины: Легенда о двух яблоках

08 января 2018, 4:51

Читают: 0 Комментариев: 0 Рейтинг:  
 

Николаевщина окутана старинными легендами, одну из них рассказали в статье, опубликованной на сайте Николаевской областной библиотеки юношества .

Був хлопець сирота на білім світі, жив в убогій хатині, посватав дівчину, одружився. Стали жити-поживати, збудували нову хатину, хазяйнують, корову завели, коня. Чоловік на полі сіє, оре, косить. Дружина біля хати порядкує, все кругом чисто, прибрано, в печі наварено.

Народився в них один син, ріс-підростав, став батько наставляти його, щоб одружився та хазяйнував сам. Не схотів слухати син батькової речі, вирішив побачити, як інші люди живуть. Покинув батька й матір, пішов з дому.

Зостались самі батьки, живуть, хазяйнують. Коли чують: по селах розбійники появились. То на воза нападуть — заберуть коней, речі, а людей повбивають, то людей пограбують, хату спалять. Пішли чутки — жандарми почали переслідувати злодіїв та їх отамана, щоб зловити та віддати під суд.

Коли це являється їх син додому та й розповідає батькові і матері, що це він розбої робив. Батьки стали докорять йому: «Гріх так поводитись, берись за роботу, хазяйнуй, ми тебе любимо. Ти в нас один син, а ми вже старі». Сина це роздратувало, схопив він сокиру та й зарубав батьків. Злякався, схопився за голову, страшно йому стало, що він натворив. Біг з дому, не оглядався.

Отямився на горбу. Скрізь кущі, дерева. Став жити на тім пагорбі. Вже осінь, вирив він глибоку нору, як звір, в землі, збирав жолуді, шишки, їв коріння, збирав росу з листочків, пив воду з річки. Зимував.

Ранньою весною пригріло сонце, сидів він біля своєї нори в подертій одежі, голодний, худий, з довгим волоссям на голові та бородою. Подув вітер з долини і доніс голос дзвіночка: то внизу по дорозі з одного села до другого їхав на бричці священик.

Зірвався хлопець з місця, почав бігти, падати, котитися з гори. Обдертий став він перед священиком та й каже: «Отче, стань, вислухай мене, бо я більше не можу, я дуже грішний». Вислухав той його. На все йому і відповідає: «Ось тобі зернятко, візьми посади, поливай його, щоб воно проросло». Посадив той зернинку, став ротом носити з річки воду, поливати. Проросло зернятко, розпустило листя.

Другого року знову почув він голос дзвіночка, вибіг на дорогу назустріч священикові. Та й каже: «З зернинки виросло деревце!». «Добре! Тепер жди, щоб зацвіло воно!»

На третій рік зацвіло деревце рожевим цвітом — то була яблуня. І сказав хлопець радісну новину священикові: «Яблуня зацвіла!». «Жди тепер, щоб виросли і достигли яблука» — відказав той.

Восени прийшов священик подивитися, а там яблук на дереві, злито поміж листям. Каже до хлопця: «Бери тряси гілки!». Тряс дерево син і на траву падали достиглі яблука, майже всі посипались, а на вершечку зосталось два великих яблука. І сказав священик: «Скільки гріхів простив тобі Бог, а два страшних гріха так і зосталось».

Записала Таїса Вікол (Шевченко) зі слів Федори Потапівни Халупи (1900-1969 рр.) в с. Кременівка Веселинівського р-ну.



Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *