В Николаевском районе встретили журналистов с караваем

04 декабря 2017, 16:46

Читают: 0 Комментариев: 0 Рейтинг:  
 

Чимало у Миколаївському районі є мешканців, життєвий і трудовий шлях яких став взірцем для молодших поколінь. На їх долю випало багато випробувань, їхніми руками будувалася країна, вони були учасниками безлічі змін. Наступникам навіть уявити спосіб життя цих людей важко.

Мало хто вже тепер розуміє, як можна робочий день розпочинати зі сходом сонця, повертатися додому у сутінки, при цьому встигнути подбати і про родину, і про домашнє господарство. Сьогодні комусь таке життя може видатися каторгою, насправді ж, то були щасливі чоловіки і жінки. Як і чому — розповіла шанована жителька села Шурине Валентина Григорівна Карачок.
У листопаді вона відзначила 70-річний ювілей. Та дивлячись на цю жіночку, спілкуючись з нею, розумієш, що роки над нею не владні: і виглядає добре, і молодість у душі не згасла. Валентина Григорівна — корінна жителька села, а майже весь її трудовий шлях пройшов у місцевому сільгосппідприємстві. Тож, пригадати є що.

Журналістів Валентина Григорівна зустріла надзвичайно гостинно: чай, кава, цукерки, запашний теплий пиріг, пиріжки, ще й в дорогу — домашнього молока. Одразу ж з гордістю розповідала про своїх дітей та онуків, продемонструвала картини, що написала її донька та батько. Сім’я у Валентини Григорівни велика: двоє дітей, четверо онуків і двоє маленьких правнуків. Старший син Валерій проживає за кордоном. Донька Світлана — у Миколаєві, працює нянею у приватних осіб. А до цього працювала вчителькою у Шуринській школі і вихователькою у садку.
«Вона надто близько все до серця приймає. Ця робота для неї виявилася важкою морально, бо донька завжди дуже переживала за дітей, психологічно не витримувала відповідальності за таку кількість малюків. Взагалі, вона у мене дуже талановита: гарно малює з дитинства, виготовляє поробки, ліпить з глини, тіста. Хоч її діти уже закінчили школу, але керівництво закладу часто-густо звертається за допомогою під час організації святкових заходів», — розповіла Валентина Григорівна.
Обидва онуки — програмісти, один зараз проживає в Одесі, та, недивлячись на відстань, відвідує бабусю щомісяця. Одна онучка навчається на філологічному факультеті ЧНУ ім. Петра Могили, інша зараз займається вихованням дитини.
Маму та бабусю усі безмежно люблять, часто бувають в гостях, тішать подарунками. «Вони постійно мені щось привозять: і одяг, і косметику, і продукти. Та я все потім роздаю. Для мене це забагато. Дарують техніку, завжди допомагають грошима, пенсія в мене маленька. Вмовляють покинути домашнє господарство та відпочивати. Син каже: «Продай усе, насади троянд і милуйся». А я так не можу. Квітів у мене і так багато. Не звикла я сидіти без діла. Знаєте, як почну сапати, дійду до краю, дивлюся — треба вже спочатку починати. Та якщо перестану займатися городом і худобою, ще й можу вагу набрати. Вже навіть думала собі купити скакалку і стрибати», — жартувала жінка.

Жарти жартами, а підсобне господарство чимале: майже 40 соток городу, кури, качки, корови, донедавна були ще й свині та кролики. Впоратися з таким обсягом роботи не кожній молодиці під силу, а Валентина Григорівна у свої роки встигає. Вільного від справ часу — обмаль. Проводить його, читаючи книжки, газети, дивиться телебачення, щонеділі відвідує церкву.
Про її гостинність та добрий, веселий характер знає все Шурине, тож, домівка пустою ніколи не буває. Хорошу компанію любить, жалкує, що у селі немає місця, де б мешканці могли збиратися, спілкуватися, ділитися новинами та спогадами.
Взагалі свій трудовий шлях Валентина Григорівна розпочала завідуючою сільським клубом (тоді він ще був). Згадує, як з шуринськими аматорами ставили п’єси, районний відділ культури надавав декорації. Та з клубу прийшлось звільнитися через безпідставні ревнощі першого чоловіка (згодом з тієї ж причини і розлучилися). Пішла працювати на ферму, невдовзі за направленням поступила у Мигіївський сільгосптехнікум. Валентина була відмінницею, мала багато відзнак, отримувала підвищену стипендію і навіть опинилися серед трьох найкращих студентів, котрим подарували путівки для подорожі до Німеччини.
У 1974 році повернулася до рідного радгоспу, де пропрацювала ще 30 років. Була і бригадиром МТФ та свиноферми, і головним зоотехніком. На пенсію йшла з жалем, бо роботу свою дуже любила, боялася, що без неї все «зачахне».
«Так, наша праця була тяжкою. Вставати доводилось пів на четверту ранку. У нас був великий дружний колектив, до роботи усі ставилися дисципліновано, відповідально, сумлінно. Ферму завжди тримали у чистоті, кожен знав свої обов’язки і виконував їх за будь-яких обставин. Працювали і в дощ, і в хурделицю, доярки власноруч носили у мороз сіно, шкіра на руках тріскалася, застрягали скалки… Незважаючи на важкі умови, тоді усі були щасливі, радісні, це приносило задоволення, то було справжнє життя. Зараз усе не так. Люди якість пригнічені, втомлені, сумні. Знаєте, мені досі часто сниться ферма. Іноді я прокидаюсь зрання, ніби на роботу. Ніколи не забуду ті відчуття, неймовірний запах ферми. Йдеш зранку, корівки тихенько хрумтять, доярки працюють», — з ностальгією згадує Валентина Григорівна.
Дивує, як при такій роботі жінка встигала приділяти увагу дітям, дбати про дім. Каже, чоловік (другий) завжди допомагав. На його плечах лежала більшість хатніх справ: «Я доїла корів, готувала, прала. Він порався на городі, з худобою. Допомагав мені і вдома, і на роботі. Працював зварювальником. На жаль, його вже 12-ий рік немає з нами… Колись отримав травму голови, а через 15 років на тому місці знайшли злоякісну пухлину. Я уявити не могла, що таке може трапитися з ним, він був міцним чоловіком. Можливо, якби не був таким дужим, хвороба виявила б себе раніше… Симптоми з’явилися вже на 4-ій стадії, коли вже було запізно щось вдіяти».
Валентина Григорівна ні про що не жалкує, говорить, можливо, життя б склалося інакше, якби вона залишилися працювати в галузі культури (а як молода красуня співала!). Тим не менш справа, якій присвятила життя, приносила задоволення і можливість виявити здібності.
Взагалі, любов цієї надзвичайної жінки помітно у всьому. Навіть скромна домівка, де відразу відчувається добра душа, багато про що розповідає: картини та фото дітей, скатертини, подушки і квіти створюють особливий затишок, пиріг, приготовлений лагідними і натрудженими руками, тепле молоко. Любов панувала у серці та домі Валентини Григорівни, результат її любові — щасливі діти та онуки, десятки радісних друзів і гостей, доглянуті садиба і худоба, безмежна повага односельців. 

Газета «Маяк»


Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *